Архив за месяц: Апрель 2012

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ЯК ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ЯК ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

У статті проаналізовано та роз’яснено зміст основних принципів правового регулювання атестації працівників, викладено особливості їх співвідношення з принципами правового регулювання праці.


Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів і способів (дозвіл, зобов`язування, заборона, заохочування). (6, С. 258)
Предметом правового регулювання є найважливіші, з точки зору держави, суспільні відносини, що об`єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками. (6, С. 261)
Сукупність правових засобів, з допомогою яких поведінка суб`єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до приписів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин. (6, С. 264)
Цілями правового регулювання виступають:
-закріплення з допомогою юридичних засобів уже існуючих суспільних відносин;
-стимулювання тих суспільних відносин, що вже існують і відповідають загальному інтересу суспільства;
-створення умов для виникнення і розвитку нових форм суспільних відносин;
вилучення із практики соціально небезпечних відносин. (7, С. 264).
В науковій літературі і підручниках з трудового права перевагає уявлення про те, що основні принципи правового регулювання праці – це головні положення, які віддзеркалюють сутність діючого законодавства про працю.
Під методом правового регулювання слід розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюється права і обов`язки, характер взаємовідносин суб`єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов`язків. (6, С. 24)
Правові принципи, як відмічено вченими-юристами, визначаються вимогами економічних законів організації праці в нашому суспільстві, є основою для скерування подальшого розвитку трудового законодавства і є суттєвою категорією трудового права, тому як відображають сутність норм цієї галузі. Під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту. (6, С. 46)
Значення основних принципів правового регулювання праці полягає в наступному:
по-перше, відображаючи сутність всього трудового законодавства, вони відображують політику держави у сфері праці і допомагають зрозуміти сутність і зв`язок цього законодавства з економікою, політикою і мораллю суспільства і держави;
по-друге, ці принципи визначають напрямки подальшого розвитку трудового законодавства, допомагають у правозастосуванні норм трудового права, особливо у випадках прогалин в законодавстві про працю;
по-третє, принципи є одним з підстав об`єднання окремих норм трудового законодавства в систему даної галузі;
по-четверте, вони визначають положення суб`єктів трудового права, їхні права і обов`язки (7, С. 50)
В теорії трудового права немає єдиної думки про принципи правового регулювання праці. Багато вчених поділяють їх на загальноправові, міжгалузеві, галузеві, а також принципи окремих інститутів трудового права.
Р. З. Лившиц і В. І. Никитинський ці правові принципи доповнюють ще й іншими. Вони пишуть: “Принципи права можуть охоплювати всю правову систему (загальні принципи), окремі групи галузей права (міжгалузеві принципи), окремі галузі права (галузеві принципи), окремі інститути і навіть окремі групи норм всередині інститутів. Можна, очевидно, стверджувати, що дія правових інститутів охоплює всі “поверхи” правової системи – від окремих груп до всієї системи в цілому”(2, С. 33).
Крім того, як наголошує Т.Маркіна, трудове право в тій частині, в якій воно регулює відносини між власником та працівником, є приватним. Його зробили публічним за радянських часів, коли у сфері господарювання взагалі не хотіли визнавати нічого приватного. Насправді, трудове право в зазначеній частині є правом приватним (3, С. 57)
Принципами трудового права є свобода праці, забезпечення права кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професію; заборона примусової праці й дискримінації в сфері трудових відносин; забезпечення права на охорону здоров`я у процесі праці, на умови, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; забезпечення права на винагороду за працю без будь-якої дискримінації і не нижче заробітної плати, визначеної законом; захист трудових прав працівників. Принципи, згідно з якими договори про працю не можуть погіршувати положення працівників порівняно із законодавством України, — це основний принцип, що має універсальний характер (5, С. 24).
Принципи трудового права у порівнянні з нормативними правовими актами трудового права є більш стійкою правовою категорією. У кожному періоді розвитку держави і суспільства вони мають свої особливості, відображуючи основу (сутність) нормативних актів про працю, що змінюються. Разом з тим основні принципи і в подальшому залишаються основоположними початками для розвитку і вдосконалення норм трудового права, які регулюють трудові і пов`язані з ними відносини. (4, С. 32)
Віддзеркалюючи зміни в соціально-економічному розвитку України, в трудових відносинах змінились і деякі принципи правового регулювання цих відносин. Одні з них змінилися, інші замінені новими, що в свою чергу вплинуло на правове регулювання умов праці. Це повною мірою стосується і ставлення до атестації кадрів.
Таке положення пов`язане перш за все з реаліями сьогодення, суспільними відносинами, закономірностями розвитку всього українського права і трудового законодавства зокрема.
Принципи правового регулювання трудових відносин мають важливе значення у правозастосовній практиці. І хоча вони безпосередньо не регулюють поведінку учасників трудових правовідносин, але впливають на нього, підвищують якість тлумачення і застосування правових норм.
Правові відносини щодо атестації кадрів мають свої керівні положення (основи, початки), віддзеркалюючи сутність правових актів, які регулюють ці відносини. Ці положення в умовах перехідної економіки, перебудови права мають подальший розвиток. Вони відображаються, перш за все, у прийнятті низки правових нормативних актів, які по-новому регулюють відносини атестації кадрів у різних галузях економіки і управління.
Принципи правового регулювання атестації надають можливість якнайглибше усвідомити вплив цих норм на суспільні відносини і основні напрямки їх розвитку в умовах ринкових відносин і ринку праці.
У науці трудового права принципи правового регулювання атестації досліджувалися багатьма вченими – фахівцями в галузі трудового права. Великий внесок у розробку проблеми принципів атестації кадрів внесли О.П.Жиров, Л.І.Лазор, В.А.Глозман, Н.С.Уржинська, В.І.Курилов, Х.Т.Мелешко та інші вчені.
Однак, необхідно зазначити, що ці наукові розробки відносилися до часів, коли домінував принцип централізованого регулювання трудових відносин взагалі і атестації кадрів зокрема. Тому з урахуванням змін, що сталися у суспільстві, необхідно знову повернутися до цієї проблеми і виявити ті основні керівні початки правового регулювання атестації кадрів, якими слід керуватися в умовах перехідної економіки і перебудови права.
Виходячи із мети і задач атестації, а також з урахуванням прийнятого в останні роки законодавства, його узагальнення, аналізу, на мій погляд, можливо зробити висновок про те, що основними принципами організації і правового регулювання атестації кадрів на сьогодні є:
— додержання колективних і особистих інтересів;
— періодичність і обов`язковість атестації для працівників;
— об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей атестуємого;
— визначеність вимог, що ставляться під час атестації;
— диференціація вимог, що пред`являються до працівників;
— гласність.
Трудовий колектив в цілому, як і окремий працівник, зацікавлені у кінцевому результаті своєї праці. Отже, якісне і ефективне використання творчого потенціалу працівника є першочерговим завданням власника підприємства, який до того ж повинен об`єктивно оцінити особистий внесок кожного члена трудового колективу.
Працівник, що атестується, сам зацікавлений у своєчасній і об`єктивній оцінці рівня своєї професійної майстерності, тому як від результатів такої оцінки залежіть й розмір винагороди за його працю, що встановлюється власником підприємства. Більш того, працівникам, які показали в результаті атестації свої високі ділові якості і професійні знання, надається переважне право у просуванні по роботі. Це наголошено у ст.145 КЗпП України.
Принцип періодичності і обов`язковості атестації закріплений у низці правових актів. Так, пункт 1 Положення про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Україні від 28.12.2000 р. № 1922, передбачає, що в державних органах їх атестація проводиться один раз на три роки.
Об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей атестуємого – це один з головних принципів атестації. Від додержання цього принципу часто-густо залежить подальша доля працівника. Сутність даного принципу полягає не тільки в тому, що рівень професійних і особистих якостей працівника мають оцінюватись на підставі поданих на працівника об`єктивних показників та характеристики (відгуку). Крім того, слід зазначити, що правові норми щодо атестації кадрів приписують забезпечити достовірність її результатів. Особливо це положення необхідно враховувати при розробці локальних нормативних актів, які регулюють порядок проведення атестації.
Практично всі правові акти про атестацію передбачають відповідні критерії оцінки кадрів. Це повною мірою відповідає реалізації принципу визначеності вимог, що пред`являються під час атестації до працівників
З принципом об`єктивності оцінки професійних і інших якостей кадрів пов`язаний принцип визначеності вимог , що пред`являються до працівників під час їх атестації. Цей принцип передбачений прийнятими в централізованому порядку правовими актами щодо атестації кадрів. Він позначає, що працівнику заздалегідь має бути відомо, на які питання він повинен конкретно і повно відповісти атестаційній комісії під час атестації. Для цього, очевидно, необхідно заздалегідь, до початку проведення атестації, розробити стосовно окремих категорій працівників і найменувань окремих посад, а також з урахуванням їх спеціалізації повний і кваліфікований перелік питань або тестів, а також орієнтовні відповіді на них.
Зміст таких питань повинен бути актуальним для даного власника підприємства або уповноваженого ним органа. Вони мають бути конкретними, відповідати трудовій функції атестуємих і не виходити за межі їх трудових обов`язків, зафіксованих у трудовому договорі, посадових інструкціях і положеннях, що прийняті на підприємстві. Питання і тести повинні розробляти фахівці різних галузей знань (інженери, економісти, юристи, соціологи, психологи та ін.). Це, без сумнівів підвисить ефективність такої роботи. З таким переліком питань або тестів працівник має бути ознайомлений заздалегідь, наприклад, одночасно з графіком проведення атестування.
Як відмічалося вище, атестація проводиться з метою визначення рівня професійної підготовки і відповідності працівника займаній посаді. Досягненню цієї мети сприяє принцип диференціації вимог , що пред`являються до атестуємих.
Сутність цього принципу полягає в тому, що правові приписи щодо атестації вимагають з`ясувати відповідність якостей працівника займаній ним конкретній посаді. Тобто, в ході атестації атестаційна комісія має ставити тільки ті питання, які відносяться до їх професійної (виробничої) діяльності. Не є виключенням і ті питання, які належать до вимог більш високої посади, але в межах однієї спеціальності. Це можливо робити для того, щоб визначити можливості атестуємого щодо просування по службі. Але висновок про відповідність або невідповідність займаній посаді атестаційна комісія обґрунтовує тільки на знаннях працівником питань, що стосуються його компетенції (трудової функції), і, відповідно, займаємій посаді.
Принцип диференціації вимог, що пред`являються до атестуємих, має бути закріплений в усіх локальних положеннях, що стосуються атестації.
Не менш важливим при атестації є додержання принципу гласності . Він позначає, що про майбутню атестацію, роботу атестаційної комісії, її висновки має бути поінформований кожний працівник, якій підлягає атестації. Таким чином атестуємим надається можливість заздалегідь ознайомитись з матеріалами, що надходять стосовно них (характеристикою, відгуком та іншими документами).
Очевидно, що цей принцип в нормативному порядку має бути закріплений в усіх галузевих і локальних положеннях, які регулюють атестацію, тому як широка гласність забезпечує можливість атестуємому працівнику оспорити висловлені у поданій на нього характеристиці (відгуці) зауваження по роботі та, як підсумок, попередити трудовий спір.
Не менш важливим є необхідність швидкого (не пізніше двомісячного строку з дня атестації працівника, як це передбачене у Положеннях про проведення атестації, зокрема від 05.10.1973 р., 28.12.2000 р.) і ефективного виконання рекомендацій атестаційної комісії.
Такими, на мою думку, є головні принципи атестації кадрів.
У функціонуванні механізму правового регулювання атестації працівників особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Як відомо, — правозастосування стає необхідним і тоді, коли для виникнення суб`єктивних прав і юридичних обов`язків наявності самої норми права недостатньо, і виникає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності – продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотворчістю, з допомогою норм права (6, С. 263)
Як допоміжний інструмент тут виступає індивідуальна регламентація, що здійснюється з допомогою актів застосування права і знаходить своє вираження в уточненні правового положення суб`єктів у реальних правових відносинах. Отже, правозастосовча діяльність держави наче доповнює процес правового регулювання атестації, створюючи можливості для реалізації прав і обов`язків суб`єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів.
Розбіжності у часі і суб`єктах нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів і умов зумовлюють необхідність їх упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизації шляхом інкорпорації і кодифікації нормативно-правових актів.

Література:

1. Болотіна Н.Б., Чанишева Г.І. Трудове право України: Підручник. – К.: Т-во «Знання»; КОО, 2000. – 564 с.
2. Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права/ Сов.государство и право. – 1974. — № 8. — С.33
3. Маркіна Т. Щодо способів захисту прав за законгдавством України про працю// Право України. – 2002. — №2. – С. 57.
4. Полетаев Ю.Н. Аттестация работников: правовое регулирование, организационные вопросы. – М. «Проспект», 2001. — С.32.
5. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Видання третє, перероб. та доповн. – Х.: Консум, 2002. – 528 с.
6. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с.
7. Трудовое право России (Текст) : учебник / К. Н. Гусов, В. Н. Толкунова. — 2-е изд., испр. и доп. — М. : ЮРИСТЪ, 1997, 1999. — 480 с.

ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Стаття підготовлена на основі кримінально-процесуального законодавства України. У ній висвітлюються загальні положення досудового слідства та дізнання. Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних закладів.


Статья подготовлена на основе криминально-процессуального законодательства Украины. В ней освещают общие положения досудебного следствия и дознания. Для студентов, аспирантов и преподавателей высших учебных заведений.


Правильне застосування закону означає суворе додержання норм Конституції України, кримінального, кримінально-процесуального та іншого за¬коно¬давства при провадженні в кримінальній справі, застосування до вин¬ного спра¬ведливого заходу впливу і не притягнення до відповідальності не¬винного.
Основним завданням кримінального судочинства є забезпечення за-хисту прав і свобод громадян. Всебічність, повнота і об`єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи, тому за законом переважна більшість кримінальних справ повинна проходити стадію досудового розслідування. Визначення завдань та особливостей досудового розслідування є актуальним на сьогодні.
Розкриття змісту попереднього розслідування, його слідчих та інших процесуальних дій неможливе без з`ясування ряду основних положень (умов), які забезпечують єдиний і обов`язковий для всіх кримінальних справ процесуальний порядок розслідування. У КПК вони зосереджені в основному у главі 11 “Основні положення попереднього слідства” (наприклад, своєчасний порядок досудового розслідування; додержання правил про підслідність кримінальних справ; строки досудового розслідування; об`єднання і виділення кримінальних справ; взаємодію слідчого з органом дізнання та інші).
Відповідно до ст. 113 КПК розслідування розпочинається після порушення кримінальної справи. Згідно з ч. 2 ст. 190 КПК, у невідкладних випадках дозволяється до цього провести огляд місця події для з`ясування підстави для порушення кримінальної справи. Розслідування у порушеній або переданій кримінальній справі починається негайно. Положення ч. 4 ст. 114 КПК надає слідчому право приступити до провадження попереднього слідства негайно, ще до виконання органом дізнання дій, передбачених ст. 104 КПК, і закінчення 10-денного строку дізнання. До прийняття справи до свого провадження, можливе часткове її розслідування (виконання окремих слідчих дій, епізодів: при виконанні окремого доручення – ст. 118 КПК).
Досудове розслідування як процесуальна діяльність має дві форми, поєднані між собою завданнями й процедурою, але різні за своєю суттю, що дуже часто призводить до непорозумінь на практиці, тому потрібно чітко розмежовувати: досудове слідство, здійснюване слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст. 102 КПК) як провідна форма; дізнання, яке провадиться органами дізнання, переліченими в ст. 101 КПК, а фактично – призначеною начальником органу дізнання особою і може лише передувати попередньому слідству, але не змінювати його.
У чому ж суть, кожної форми досудового розслідування?
Досудове слідство – основна форма досудового розслідування, тобто врегульована нормами кримінально-процесуального за¬кону діяльність слідчого, пов`язана із збиранням, перевіркою та оцінкою доказів з метою всебічного, повного та об`єктивного з`ясування події злочину, винності конкретних осіб у вчиненні злочину та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи (5, с. 299).
Як визначено ст. 111 КПК України, досудове слідство провадиться за всіма категоріями кримінальних справ, за винятком справ приватного обвинувачення та злочинів, щодо яких закон надає право протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 111, 425 КПК). У справах неповнолітніх досудове слідство обов`язкове в усіх випадках без винятку.
Строки досудового слідства – два місяці. Термін досудового слідства може бути подовжений: прокурором району (міста) – на 1 місяць; прокурором області – на 3 місяці (до 6 місяців); генеральним прокурором України і його заступниками – до 6 місяців.
Відповідно до ст. 212 КПК досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень: 1)обвинувального висновку з направленням для віддання обвинуваченого до суду; 2) постанови про закриття кримінальної справи; 3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.
Тепер, про дізнання як початкову форму досудового розслідування кримінальної справи (5, с. 209). Взагалі дізнання — це обгрунтована законом розшукова, правозастосовча та доказувальна діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної й оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована на вияв¬лення, попередження, припинення та розкриття злочинів, розшук та викриття винних у їх вчиненні, забезпечення вирішення задач кримінального судочин¬ства (4, с. 222).
Строки провадження дізнання: по справах про тяжкі або особливо тяжкі злочини – 10 днів з моменту порушення справи; по справах про злочини, що не є тяжкими чи особливо тяжкими, — до встановлення особи, що вчинила злочин (ст.104 КПК), та у термін не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, що вчинила злочин (ст. 108 КПК).
Дізнання закінчується, як правило, складанням постанови про направлення справи для провадження попереднього слідства (дані передбачені ст.130 КПК), яка складається особою, що провадить дізнання, затверджується начальником органу дізнання, разом із справою передається прокуророві для затвердження та передача за підслідністю. За обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), орган дізнання закриває кримінальну справу своєю постановою, копію якої у добовий строк направляє прокурору (ст. 109 КПК) (3, с. 185).
Тобто, ми бачимо, що досудове слідство відрізняється від дізнання строком провадження та обсягом прав особи і це необхідно враховувати при розмежування цих понять. Але об’єднує їх завдання, процедура та ретельне планування слідчим своєї роботи як по конкретній кримінальній справі так і по групі кримінальних справ, що знаходяться в його провадженні. Бандурка О.М. у свїй монографії “Слідчий – моя професія”, на мою думку добре сформулював класичні для усякого розслідування питання: ЩО ТРАПИЛОСЬ? ДЕ І КОЛИ? ХТО СКОЇВ І З КИМ? ЯКИМ ЧИНОМ? ЗА ДОПОМОГОЮ ЧОГО? ЧОМУ? (2, с. 94)
Отже, cтадія досудового розслідування займає важливе місце і має чітко окреслені межі у системі кримінального процесу – від постанови про порушення кримінальної справи до винесення рішення, яким завершується провадження розслідування. При чому змістом даної стадії є здійснювана відповідно до вимог кримінально-процесуального закону діяльність слідчого та органу дізнання, спрямована на збирання, дослідження, оцінку та використання доказів, попе¬редження, припинення та розкриття злочинів, встановлення об`єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, встановлення та відшкодування збитків; виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; виховання в громадян поваги честі та гідності громадянина, праг¬нення до справедливості й додержання законів. Саме на цій стадії необхідно проаналізувати і оцінити матеріали, які були підставою для порушення кримінальної справи і визначити напрямок (або напрямку) розслідування, що в подальшому має практичне значення.

Список використаних джерел

1. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05, прийнятий Верховною Радою УРСР // Internet. — http://www.rada.gov.ua
2. Бандурка О. М. Слідчий – моя професія / Бандурка О. М. – Харків: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. – 216 с.
3. Сущность и процессуальные формы оперативных полномочий органа дознания: Монография / В.Г. Уваров; Национальный ун-т внутренних дел.- Х.: Издательство Национального ун-та внутренних дел, 2003. — 220 с.
4. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебное пособие. — 2-е издание, переработанное и дополненное: Арсис, 1999. — 528 c.
5. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) — К.: «Укр.енцикл.», 1998. — Т.2: Д-Й. – 1999. – 744 с.: іл.

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЗАПОВІТУ

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЗАПОВІТУ

Стаття підготовлена на основі цивільного законодавства, зокрема Цивільного кодексу України та доктрини. У ній висвітлено загальні положення про майно. Значна увага приділяється поняттю спадщини як об`єкту заповіту та особливостям спадкового правонаступництва.


Значення заповіту полягає у тому, що він встановлює порядок переходу майна спадкодавця, згідно його волі, до його спадкоємців, а сам перехід здійснюється в силу висловленої ними згоди прийняти це майно. Тому, об`єктом заповідального розпорядження є майно, яке переходить до спадкоємців у тому складі, який воно мало в момент смерті заповідача (4, с. 40). В зв`язку з переходом майна від спадкодавця до спадкоємців виникають два, тісно пов`язаних між собою питання: про поняття спадщини і характер спадкового правонаступництва.
В юридичній енциклопедії термін майно визначено як певна річ або сукупність речей, у т.ч. гроші і цінні папери; сукупність майнових прав (прав вимоги) певної особи (актив); сукупність прав та обов`язків певної особи, які характеризують її майнове становище, до складу майна в останньому випадку входять речі і права, що належать певній особі і визначають актив майна, а також її борги, що становлять пасив майна (6, с. 551) .
Васильченко В.В. зазначає, що спадкова маса, як у римському, так і сучасному праві України, являє собою не сукупність речей, а певний комплекс правочинностей. Вона містить в своєму складі не тільки право власності, але й інші правочини (наприклад, зобов`язання). Разом з тим спадкова маса – це сукупність обов`язків (боргів), що належать спадкодавцеві. З урахуванням явно вираженої диференціації складових частин спадкової маси її правильніше розглядати не як єдиний об`єкт спадкування, а як сукупність об`єктів, що переходять до спадкоємця. Це дозволяє, як пише В.В.Васильченко, визначити спадкову масу як “сукупність майнових прав та обов`язків, а в певному обсязі і сукупність особистих повноважень, що переходять до інших осіб в порядку спадкового правонаступництва на випадок смерті їх власника” (2, с. 18) .
Цивільний кодекс України у статті 190 визначає, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У зв`язку з тим, що поняття “майно” є збірним, необхідно правильно визначити його зміст стосовно правовідносин у спадковому праві.
До поняття “майно” за спадковим правом входять речі, а також майнові права й обов`язки спадкодавця, за винятком тих, котрі нерозривно пов`язані з його особистістю (право на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров`ю спадкодавця, на одержання аліментів, обов`язки за авторським договором замовлення на створення твору науки, літератури і мистецтва, а також інші подібні права й обов`язки (5, с. 164) .
Проте в юридичній літературі існують різні підходи до розуміння досліджуваного явища. Так, наприклад, у різних статтях ЦК України, ми зустрічаємо наступні терміни: майно, спадкова маса, спадкове майно. У спадковому праві ці поняття використовуються як синоніми одного і того ж поняття, хоча точнішим є термін “спадщина”, як такий, що охоплює сукупність цивільних прав і обов`язків спадкодавця.
Відповідно до ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Коли йдеться про спадщину, припускається, що активи спадщини перевищують можливі пасиви (борги). Проте, оскільки при спадкуванні має місце універсальне правонаступництво, до складу спадщини або об`єкту заповіту входять всі права та обов`язки (тобто, не тільки активи, але й пасиви), що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Але слід мати на увазі, що деякі цивільні права та обов`язки нерозривно пов`язані з певною особою, тому вони не можуть переходити у спадок. Отже, об`єктами заповіту є цивільні права й обов`язки спадкодавця, що можуть переходити у спадщину, тобто ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи і, передусім, право власності на речі, доходи і грошові заощадження.
У західних країнах об`єктом заповіту в першу чергу є певне майно, що належить спадкодавцеві, але до заповіту можуть бути включені і положення іншого роду, наприклад призначення піклувальника неповнолітньому (3, с. 538).
До об`єктів заповіту можуть входити також права й обов`язки спадкодавця, що випливають із зобов`язальних, авторських, винахідницьких та інших цивільних правовідносин. Так, якщо спадкодавець мав боржників, то право вимагати від них повернення боргу переходить до суб`єктів заповіту – спадкоємців. До об`єкту заповітів входить також право на одержання авторського гонорару, винагороди за винахід тощо.
Особливим є режим спадкування за законодавством майнових, авторських прав. Так, при спадкуванні за заповітом права можуть бути передані будь-якому громадянину, незалежно від його громадянства і наявності родинних зв`язків із заповідачем, а також юридичній особі, незалежно від профілю її діяльності. До спадкоємців за заповітом переходять лише майнові авторські права передбачені ч.2 ст. 440, ч. 4 ст. 442, ч.2 ст. 448 ЦК України. Перехід у спадок особистих немайнових прав авторів законодавством не передбачений.
Поряд з вищенаведеним, законодавством встановлено режим обмежень щодо об’єктів спадкування за заповітом. Не можуть бути об`єктом заповіту права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, які не входять до складу спадщини, зокрема: особисті немайнові права фізичної особи (що ж стосується права на захист репутації автора, то його заповідати не можна, але на спадкоємців законом покладений обов`язок стосовно охорони недоторканості твору, протидії його перекрученню, спотворенню та іншій зміні, що може завдати шкоди честі та репутації автора, (5, с. 395)); право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв`язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров`я; права на аліменти, не пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, які покликані забезпечити наявність засобів існування для конкретних осіб; права і обов`язки як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.
Виходячи зі змісту статті 1236 ЦК України, об`єктом заповіту є майно спадкодавця, його майнові права і обов`язки, навіть і ті, яких не було в наявності на момент складання заповіту, але які можуть належати спадкодавцеві в майбутньому, на час відкриття спадщини.
Також об`єктами заповіту можуть бути і обов`язки, які встановлені окремими статтями ЦК України: відшкодування майнової шкоди (збитків), яка була завдана спадкодавцем; відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя; сплата неустойки (штрафу, пені), яка була присуджено судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця; відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця; відшкодування витрат на охорону спадкового майна; плата виконавцю заповіту за виконання своїх повноважень. Відповідальність за борги спадкодавця розподіляється між спадкоємцями пропорційно до отриманої кожним з них частки спадщини, у межах її вартості (4, с. 42).
Отже, на підставі проведеного дослідження ми можемо констатувати той факт, що перелік об’єктів, які можуть бути об’єктом заповіту є законодавчо вичерпно не встановлений і тому з часом можуть бути встановлені інші об`єкти заповідальних відносин.

Список літератури

1. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
2. Васильченко В. В. Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України./ Автореф. дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук. – К., 1997. – 175 с.
3. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Отв. ред. Е. А. Васильев. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Международные отношения, 1993. – 560 с.
4. Дроников, В. К. Наследование по завещанию в советском праве / Отв. ред. Я. Л. Штутин; Министерство высшего образования УССР. Киевский государственный университет им. Т. Г. Шевченко. — Киев : Изд-во Киевского гос. ун-та им. Т. Г. Шевченко, 1957. – 136 с.
5. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг.ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко.– Одеса: Юридична література, 2004. – 1112 с.
6. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. ,Т.3 – К.: «Укр. Енцикл.», 2001. – 792 с.