Все записи автора admin

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ЯК ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ЯК ПРИНЦИПИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ

У статті проаналізовано та роз’яснено зміст основних принципів правового регулювання атестації працівників, викладено особливості їх співвідношення з принципами правового регулювання праці.


Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини з допомогою використання певних юридичних засобів і способів (дозвіл, зобов`язування, заборона, заохочування). (6, С. 258)
Предметом правового регулювання є найважливіші, з точки зору держави, суспільні відносини, що об`єктивно потребують і піддаються юридичному регулюванню, і сторони яких виступають їх свідомими та вольовими учасниками. (6, С. 261)
Сукупність правових засобів, з допомогою яких поведінка суб`єктів суспільних відносин приводиться у відповідність до приписів, що містяться у нормах права, називається механізмом правового регулювання суспільних відносин. (6, С. 264)
Цілями правового регулювання виступають:
-закріплення з допомогою юридичних засобів уже існуючих суспільних відносин;
-стимулювання тих суспільних відносин, що вже існують і відповідають загальному інтересу суспільства;
-створення умов для виникнення і розвитку нових форм суспільних відносин;
вилучення із практики соціально небезпечних відносин. (7, С. 264).
В науковій літературі і підручниках з трудового права перевагає уявлення про те, що основні принципи правового регулювання праці – це головні положення, які віддзеркалюють сутність діючого законодавства про працю.
Під методом правового регулювання слід розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюється права і обов`язки, характер взаємовідносин суб`єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав і обов`язків. (6, С. 24)
Правові принципи, як відмічено вченими-юристами, визначаються вимогами економічних законів організації праці в нашому суспільстві, є основою для скерування подальшого розвитку трудового законодавства і є суттєвою категорією трудового права, тому як відображають сутність норм цієї галузі. Під основними принципами трудового права слід розуміти виражені в правових актах економічні закономірності організації суспільного виробництва і розподілу в формі основних, керівних положень, основних засад правового регулювання трудових відносин, які визначають загальну спрямованість і найбільш істотні риси його змісту. (6, С. 46)
Значення основних принципів правового регулювання праці полягає в наступному:
по-перше, відображаючи сутність всього трудового законодавства, вони відображують політику держави у сфері праці і допомагають зрозуміти сутність і зв`язок цього законодавства з економікою, політикою і мораллю суспільства і держави;
по-друге, ці принципи визначають напрямки подальшого розвитку трудового законодавства, допомагають у правозастосуванні норм трудового права, особливо у випадках прогалин в законодавстві про працю;
по-третє, принципи є одним з підстав об`єднання окремих норм трудового законодавства в систему даної галузі;
по-четверте, вони визначають положення суб`єктів трудового права, їхні права і обов`язки (7, С. 50)
В теорії трудового права немає єдиної думки про принципи правового регулювання праці. Багато вчених поділяють їх на загальноправові, міжгалузеві, галузеві, а також принципи окремих інститутів трудового права.
Р. З. Лившиц і В. І. Никитинський ці правові принципи доповнюють ще й іншими. Вони пишуть: “Принципи права можуть охоплювати всю правову систему (загальні принципи), окремі групи галузей права (міжгалузеві принципи), окремі галузі права (галузеві принципи), окремі інститути і навіть окремі групи норм всередині інститутів. Можна, очевидно, стверджувати, що дія правових інститутів охоплює всі “поверхи” правової системи – від окремих груп до всієї системи в цілому”(2, С. 33).
Крім того, як наголошує Т.Маркіна, трудове право в тій частині, в якій воно регулює відносини між власником та працівником, є приватним. Його зробили публічним за радянських часів, коли у сфері господарювання взагалі не хотіли визнавати нічого приватного. Насправді, трудове право в зазначеній частині є правом приватним (3, С. 57)
Принципами трудового права є свобода праці, забезпечення права кожного вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, обирати рід діяльності та професію; заборона примусової праці й дискримінації в сфері трудових відносин; забезпечення права на охорону здоров`я у процесі праці, на умови, що відповідають вимогам безпеки і гігієни; забезпечення права на винагороду за працю без будь-якої дискримінації і не нижче заробітної плати, визначеної законом; захист трудових прав працівників. Принципи, згідно з якими договори про працю не можуть погіршувати положення працівників порівняно із законодавством України, — це основний принцип, що має універсальний характер (5, С. 24).
Принципи трудового права у порівнянні з нормативними правовими актами трудового права є більш стійкою правовою категорією. У кожному періоді розвитку держави і суспільства вони мають свої особливості, відображуючи основу (сутність) нормативних актів про працю, що змінюються. Разом з тим основні принципи і в подальшому залишаються основоположними початками для розвитку і вдосконалення норм трудового права, які регулюють трудові і пов`язані з ними відносини. (4, С. 32)
Віддзеркалюючи зміни в соціально-економічному розвитку України, в трудових відносинах змінились і деякі принципи правового регулювання цих відносин. Одні з них змінилися, інші замінені новими, що в свою чергу вплинуло на правове регулювання умов праці. Це повною мірою стосується і ставлення до атестації кадрів.
Таке положення пов`язане перш за все з реаліями сьогодення, суспільними відносинами, закономірностями розвитку всього українського права і трудового законодавства зокрема.
Принципи правового регулювання трудових відносин мають важливе значення у правозастосовній практиці. І хоча вони безпосередньо не регулюють поведінку учасників трудових правовідносин, але впливають на нього, підвищують якість тлумачення і застосування правових норм.
Правові відносини щодо атестації кадрів мають свої керівні положення (основи, початки), віддзеркалюючи сутність правових актів, які регулюють ці відносини. Ці положення в умовах перехідної економіки, перебудови права мають подальший розвиток. Вони відображаються, перш за все, у прийнятті низки правових нормативних актів, які по-новому регулюють відносини атестації кадрів у різних галузях економіки і управління.
Принципи правового регулювання атестації надають можливість якнайглибше усвідомити вплив цих норм на суспільні відносини і основні напрямки їх розвитку в умовах ринкових відносин і ринку праці.
У науці трудового права принципи правового регулювання атестації досліджувалися багатьма вченими – фахівцями в галузі трудового права. Великий внесок у розробку проблеми принципів атестації кадрів внесли О.П.Жиров, Л.І.Лазор, В.А.Глозман, Н.С.Уржинська, В.І.Курилов, Х.Т.Мелешко та інші вчені.
Однак, необхідно зазначити, що ці наукові розробки відносилися до часів, коли домінував принцип централізованого регулювання трудових відносин взагалі і атестації кадрів зокрема. Тому з урахуванням змін, що сталися у суспільстві, необхідно знову повернутися до цієї проблеми і виявити ті основні керівні початки правового регулювання атестації кадрів, якими слід керуватися в умовах перехідної економіки і перебудови права.
Виходячи із мети і задач атестації, а також з урахуванням прийнятого в останні роки законодавства, його узагальнення, аналізу, на мій погляд, можливо зробити висновок про те, що основними принципами організації і правового регулювання атестації кадрів на сьогодні є:
— додержання колективних і особистих інтересів;
— періодичність і обов`язковість атестації для працівників;
— об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей атестуємого;
— визначеність вимог, що ставляться під час атестації;
— диференціація вимог, що пред`являються до працівників;
— гласність.
Трудовий колектив в цілому, як і окремий працівник, зацікавлені у кінцевому результаті своєї праці. Отже, якісне і ефективне використання творчого потенціалу працівника є першочерговим завданням власника підприємства, який до того ж повинен об`єктивно оцінити особистий внесок кожного члена трудового колективу.
Працівник, що атестується, сам зацікавлений у своєчасній і об`єктивній оцінці рівня своєї професійної майстерності, тому як від результатів такої оцінки залежіть й розмір винагороди за його працю, що встановлюється власником підприємства. Більш того, працівникам, які показали в результаті атестації свої високі ділові якості і професійні знання, надається переважне право у просуванні по роботі. Це наголошено у ст.145 КЗпП України.
Принцип періодичності і обов`язковості атестації закріплений у низці правових актів. Так, пункт 1 Положення про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів Україні від 28.12.2000 р. № 1922, передбачає, що в державних органах їх атестація проводиться один раз на три роки.
Об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей атестуємого – це один з головних принципів атестації. Від додержання цього принципу часто-густо залежить подальша доля працівника. Сутність даного принципу полягає не тільки в тому, що рівень професійних і особистих якостей працівника мають оцінюватись на підставі поданих на працівника об`єктивних показників та характеристики (відгуку). Крім того, слід зазначити, що правові норми щодо атестації кадрів приписують забезпечити достовірність її результатів. Особливо це положення необхідно враховувати при розробці локальних нормативних актів, які регулюють порядок проведення атестації.
Практично всі правові акти про атестацію передбачають відповідні критерії оцінки кадрів. Це повною мірою відповідає реалізації принципу визначеності вимог, що пред`являються під час атестації до працівників
З принципом об`єктивності оцінки професійних і інших якостей кадрів пов`язаний принцип визначеності вимог , що пред`являються до працівників під час їх атестації. Цей принцип передбачений прийнятими в централізованому порядку правовими актами щодо атестації кадрів. Він позначає, що працівнику заздалегідь має бути відомо, на які питання він повинен конкретно і повно відповісти атестаційній комісії під час атестації. Для цього, очевидно, необхідно заздалегідь, до початку проведення атестації, розробити стосовно окремих категорій працівників і найменувань окремих посад, а також з урахуванням їх спеціалізації повний і кваліфікований перелік питань або тестів, а також орієнтовні відповіді на них.
Зміст таких питань повинен бути актуальним для даного власника підприємства або уповноваженого ним органа. Вони мають бути конкретними, відповідати трудовій функції атестуємих і не виходити за межі їх трудових обов`язків, зафіксованих у трудовому договорі, посадових інструкціях і положеннях, що прийняті на підприємстві. Питання і тести повинні розробляти фахівці різних галузей знань (інженери, економісти, юристи, соціологи, психологи та ін.). Це, без сумнівів підвисить ефективність такої роботи. З таким переліком питань або тестів працівник має бути ознайомлений заздалегідь, наприклад, одночасно з графіком проведення атестування.
Як відмічалося вище, атестація проводиться з метою визначення рівня професійної підготовки і відповідності працівника займаній посаді. Досягненню цієї мети сприяє принцип диференціації вимог , що пред`являються до атестуємих.
Сутність цього принципу полягає в тому, що правові приписи щодо атестації вимагають з`ясувати відповідність якостей працівника займаній ним конкретній посаді. Тобто, в ході атестації атестаційна комісія має ставити тільки ті питання, які відносяться до їх професійної (виробничої) діяльності. Не є виключенням і ті питання, які належать до вимог більш високої посади, але в межах однієї спеціальності. Це можливо робити для того, щоб визначити можливості атестуємого щодо просування по службі. Але висновок про відповідність або невідповідність займаній посаді атестаційна комісія обґрунтовує тільки на знаннях працівником питань, що стосуються його компетенції (трудової функції), і, відповідно, займаємій посаді.
Принцип диференціації вимог, що пред`являються до атестуємих, має бути закріплений в усіх локальних положеннях, що стосуються атестації.
Не менш важливим при атестації є додержання принципу гласності . Він позначає, що про майбутню атестацію, роботу атестаційної комісії, її висновки має бути поінформований кожний працівник, якій підлягає атестації. Таким чином атестуємим надається можливість заздалегідь ознайомитись з матеріалами, що надходять стосовно них (характеристикою, відгуком та іншими документами).
Очевидно, що цей принцип в нормативному порядку має бути закріплений в усіх галузевих і локальних положеннях, які регулюють атестацію, тому як широка гласність забезпечує можливість атестуємому працівнику оспорити висловлені у поданій на нього характеристиці (відгуці) зауваження по роботі та, як підсумок, попередити трудовий спір.
Не менш важливим є необхідність швидкого (не пізніше двомісячного строку з дня атестації працівника, як це передбачене у Положеннях про проведення атестації, зокрема від 05.10.1973 р., 28.12.2000 р.) і ефективного виконання рекомендацій атестаційної комісії.
Такими, на мою думку, є головні принципи атестації кадрів.
У функціонуванні механізму правового регулювання атестації працівників особливу роль відіграє правозастосовча діяльність державних органів, яка уособлює її діяльність щодо реалізації відповідних владних повноважень. Як відомо, — правозастосування стає необхідним і тоді, коли для виникнення суб`єктивних прав і юридичних обов`язків наявності самої норми права недостатньо, і виникає потреба у виданні відповідними державними органами додаткових індивідуальних актів, що надають чинності механізму правового регулювання. Завдання правозастосовчої діяльності – продовжити загальне нормативне регулювання, що запрограмоване правотворчістю, з допомогою норм права (6, С. 263)
Як допоміжний інструмент тут виступає індивідуальна регламентація, що здійснюється з допомогою актів застосування права і знаходить своє вираження в уточненні правового положення суб`єктів у реальних правових відносинах. Отже, правозастосовча діяльність держави наче доповнює процес правового регулювання атестації, створюючи можливості для реалізації прав і обов`язків суб`єктів у випадках, коли це неможливо без додаткових індивідуальних актів державних органів.
Розбіжності у часі і суб`єктах нормотворчості, наявність значної кількості нормативно-правових актів і умов зумовлюють необхідність їх упорядкування, погодження, усунення протиріч, тобто систематизації шляхом інкорпорації і кодифікації нормативно-правових актів.

Література:

1. Болотіна Н.Б., Чанишева Г.І. Трудове право України: Підручник. – К.: Т-во «Знання»; КОО, 2000. – 564 с.
2. Лившиц Р.З., Никитинский В.И. Принципы советского трудового права/ Сов.государство и право. – 1974. — № 8. — С.33
3. Маркіна Т. Щодо способів захисту прав за законгдавством України про працю// Право України. – 2002. — №2. – С. 57.
4. Полетаев Ю.Н. Аттестация работников: правовое регулирование, организационные вопросы. – М. «Проспект», 2001. — С.32.
5. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Видання третє, перероб. та доповн. – Х.: Консум, 2002. – 528 с.
6. Теорія держави і права: Навч. посіб. / А.М.Колодій, В.В.Копєйчиков, С.Л.Лисенков та ін.; За заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В.Копєйчикова. – К.: Юрінком Інтер, 2002. – 368 с.
7. Трудовое право России (Текст) : учебник / К. Н. Гусов, В. Н. Толкунова. — 2-е изд., испр. и доп. — М. : ЮРИСТЪ, 1997, 1999. — 480 с.

ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

ДОСУДОВЕ РОЗСЛІДУВАННЯ

Стаття підготовлена на основі кримінально-процесуального законодавства України. У ній висвітлюються загальні положення досудового слідства та дізнання. Для студентів, аспірантів і викладачів вищих навчальних закладів.


Статья подготовлена на основе криминально-процессуального законодательства Украины. В ней освещают общие положения досудебного следствия и дознания. Для студентов, аспирантов и преподавателей высших учебных заведений.


Правильне застосування закону означає суворе додержання норм Конституції України, кримінального, кримінально-процесуального та іншого за¬коно¬давства при провадженні в кримінальній справі, застосування до вин¬ного спра¬ведливого заходу впливу і не притягнення до відповідальності не¬винного.
Основним завданням кримінального судочинства є забезпечення за-хисту прав і свобод громадян. Всебічність, повнота і об`єктивність розгляду кримінальної справи в суді та її вирішення потребують великої і кваліфікованої підготовчої роботи, тому за законом переважна більшість кримінальних справ повинна проходити стадію досудового розслідування. Визначення завдань та особливостей досудового розслідування є актуальним на сьогодні.
Розкриття змісту попереднього розслідування, його слідчих та інших процесуальних дій неможливе без з`ясування ряду основних положень (умов), які забезпечують єдиний і обов`язковий для всіх кримінальних справ процесуальний порядок розслідування. У КПК вони зосереджені в основному у главі 11 “Основні положення попереднього слідства” (наприклад, своєчасний порядок досудового розслідування; додержання правил про підслідність кримінальних справ; строки досудового розслідування; об`єднання і виділення кримінальних справ; взаємодію слідчого з органом дізнання та інші).
Відповідно до ст. 113 КПК розслідування розпочинається після порушення кримінальної справи. Згідно з ч. 2 ст. 190 КПК, у невідкладних випадках дозволяється до цього провести огляд місця події для з`ясування підстави для порушення кримінальної справи. Розслідування у порушеній або переданій кримінальній справі починається негайно. Положення ч. 4 ст. 114 КПК надає слідчому право приступити до провадження попереднього слідства негайно, ще до виконання органом дізнання дій, передбачених ст. 104 КПК, і закінчення 10-денного строку дізнання. До прийняття справи до свого провадження, можливе часткове її розслідування (виконання окремих слідчих дій, епізодів: при виконанні окремого доручення – ст. 118 КПК).
Досудове розслідування як процесуальна діяльність має дві форми, поєднані між собою завданнями й процедурою, але різні за своєю суттю, що дуже часто призводить до непорозумінь на практиці, тому потрібно чітко розмежовувати: досудове слідство, здійснюване слідчими прокуратури, слідчими органів внутрішніх справ, слідчими органів безпеки і слідчими податкової міліції (ст. 102 КПК) як провідна форма; дізнання, яке провадиться органами дізнання, переліченими в ст. 101 КПК, а фактично – призначеною начальником органу дізнання особою і може лише передувати попередньому слідству, але не змінювати його.
У чому ж суть, кожної форми досудового розслідування?
Досудове слідство – основна форма досудового розслідування, тобто врегульована нормами кримінально-процесуального за¬кону діяльність слідчого, пов`язана із збиранням, перевіркою та оцінкою доказів з метою всебічного, повного та об`єктивного з`ясування події злочину, винності конкретних осіб у вчиненні злочину та інших обставин, які мають значення для правильного вирішення кримінальної справи (5, с. 299).
Як визначено ст. 111 КПК України, досудове слідство провадиться за всіма категоріями кримінальних справ, за винятком справ приватного обвинувачення та злочинів, щодо яких закон надає право протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 111, 425 КПК). У справах неповнолітніх досудове слідство обов`язкове в усіх випадках без винятку.
Строки досудового слідства – два місяці. Термін досудового слідства може бути подовжений: прокурором району (міста) – на 1 місяць; прокурором області – на 3 місяці (до 6 місяців); генеральним прокурором України і його заступниками – до 6 місяців.
Відповідно до ст. 212 КПК досудове слідство закінчується винесенням слідчим одного з трьох можливих рішень: 1)обвинувального висновку з направленням для віддання обвинуваченого до суду; 2) постанови про закриття кримінальної справи; 3) постанови про направлення справи до суду для вирішення питання про застосування примусових заходів медичного характеру.
Тепер, про дізнання як початкову форму досудового розслідування кримінальної справи (5, с. 209). Взагалі дізнання — це обгрунтована законом розшукова, правозастосовча та доказувальна діяльність наділених процесуальними повноваженнями органів адміністративної й оперативно-розшукової юрисдикції, спрямована на вияв¬лення, попередження, припинення та розкриття злочинів, розшук та викриття винних у їх вчиненні, забезпечення вирішення задач кримінального судочин¬ства (4, с. 222).
Строки провадження дізнання: по справах про тяжкі або особливо тяжкі злочини – 10 днів з моменту порушення справи; по справах про злочини, що не є тяжкими чи особливо тяжкими, — до встановлення особи, що вчинила злочин (ст.104 КПК), та у термін не більше 10 днів, починаючи з моменту встановлення особи, що вчинила злочин (ст. 108 КПК).
Дізнання закінчується, як правило, складанням постанови про направлення справи для провадження попереднього слідства (дані передбачені ст.130 КПК), яка складається особою, що провадить дізнання, затверджується начальником органу дізнання, разом із справою передається прокуророві для затвердження та передача за підслідністю. За обставин, що виключають провадження у справі (ст. 6 КПК), орган дізнання закриває кримінальну справу своєю постановою, копію якої у добовий строк направляє прокурору (ст. 109 КПК) (3, с. 185).
Тобто, ми бачимо, що досудове слідство відрізняється від дізнання строком провадження та обсягом прав особи і це необхідно враховувати при розмежування цих понять. Але об’єднує їх завдання, процедура та ретельне планування слідчим своєї роботи як по конкретній кримінальній справі так і по групі кримінальних справ, що знаходяться в його провадженні. Бандурка О.М. у свїй монографії “Слідчий – моя професія”, на мою думку добре сформулював класичні для усякого розслідування питання: ЩО ТРАПИЛОСЬ? ДЕ І КОЛИ? ХТО СКОЇВ І З КИМ? ЯКИМ ЧИНОМ? ЗА ДОПОМОГОЮ ЧОГО? ЧОМУ? (2, с. 94)
Отже, cтадія досудового розслідування займає важливе місце і має чітко окреслені межі у системі кримінального процесу – від постанови про порушення кримінальної справи до винесення рішення, яким завершується провадження розслідування. При чому змістом даної стадії є здійснювана відповідно до вимог кримінально-процесуального закону діяльність слідчого та органу дізнання, спрямована на збирання, дослідження, оцінку та використання доказів, попе¬редження, припинення та розкриття злочинів, встановлення об`єктивної істини, забезпечення правильного застосування закону, охорону прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб, встановлення та відшкодування збитків; виявлення та усунення причин та умов, що сприяли вчиненню злочину; виховання в громадян поваги честі та гідності громадянина, праг¬нення до справедливості й додержання законів. Саме на цій стадії необхідно проаналізувати і оцінити матеріали, які були підставою для порушення кримінальної справи і визначити напрямок (або напрямку) розслідування, що в подальшому має практичне значення.

Список використаних джерел

1. Кримінально-процесуальний кодекс України вiд 28.12.1960 № 1001-05, прийнятий Верховною Радою УРСР // Internet. — http://www.rada.gov.ua
2. Бандурка О. М. Слідчий – моя професія / Бандурка О. М. – Харків: Вид-во ун-ту внутр. справ, 2000. – 216 с.
3. Сущность и процессуальные формы оперативных полномочий органа дознания: Монография / В.Г. Уваров; Национальный ун-т внутренних дел.- Х.: Издательство Национального ун-та внутренних дел, 2003. — 220 с.
4. Тертышник В.М. Уголовный процесс: Учебное пособие. — 2-е издание, переработанное и дополненное: Арсис, 1999. — 528 c.
5. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) — К.: «Укр.енцикл.», 1998. — Т.2: Д-Й. – 1999. – 744 с.: іл.

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЗАПОВІТУ

ДО ПИТАННЯ ПРАВОВОЇ ПРИРОДИ ЗАПОВІТУ

Стаття підготовлена на основі цивільного законодавства, зокрема Цивільного кодексу України та доктрини. У ній висвітлено загальні положення про майно. Значна увага приділяється поняттю спадщини як об`єкту заповіту та особливостям спадкового правонаступництва.


Значення заповіту полягає у тому, що він встановлює порядок переходу майна спадкодавця, згідно його волі, до його спадкоємців, а сам перехід здійснюється в силу висловленої ними згоди прийняти це майно. Тому, об`єктом заповідального розпорядження є майно, яке переходить до спадкоємців у тому складі, який воно мало в момент смерті заповідача (4, с. 40). В зв`язку з переходом майна від спадкодавця до спадкоємців виникають два, тісно пов`язаних між собою питання: про поняття спадщини і характер спадкового правонаступництва.
В юридичній енциклопедії термін майно визначено як певна річ або сукупність речей, у т.ч. гроші і цінні папери; сукупність майнових прав (прав вимоги) певної особи (актив); сукупність прав та обов`язків певної особи, які характеризують її майнове становище, до складу майна в останньому випадку входять речі і права, що належать певній особі і визначають актив майна, а також її борги, що становлять пасив майна (6, с. 551) .
Васильченко В.В. зазначає, що спадкова маса, як у римському, так і сучасному праві України, являє собою не сукупність речей, а певний комплекс правочинностей. Вона містить в своєму складі не тільки право власності, але й інші правочини (наприклад, зобов`язання). Разом з тим спадкова маса – це сукупність обов`язків (боргів), що належать спадкодавцеві. З урахуванням явно вираженої диференціації складових частин спадкової маси її правильніше розглядати не як єдиний об`єкт спадкування, а як сукупність об`єктів, що переходять до спадкоємця. Це дозволяє, як пише В.В.Васильченко, визначити спадкову масу як “сукупність майнових прав та обов`язків, а в певному обсязі і сукупність особистих повноважень, що переходять до інших осіб в порядку спадкового правонаступництва на випадок смерті їх власника” (2, с. 18) .
Цивільний кодекс України у статті 190 визначає, що майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки. У зв`язку з тим, що поняття “майно” є збірним, необхідно правильно визначити його зміст стосовно правовідносин у спадковому праві.
До поняття “майно” за спадковим правом входять речі, а також майнові права й обов`язки спадкодавця, за винятком тих, котрі нерозривно пов`язані з його особистістю (право на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров`ю спадкодавця, на одержання аліментів, обов`язки за авторським договором замовлення на створення твору науки, літератури і мистецтва, а також інші подібні права й обов`язки (5, с. 164) .
Проте в юридичній літературі існують різні підходи до розуміння досліджуваного явища. Так, наприклад, у різних статтях ЦК України, ми зустрічаємо наступні терміни: майно, спадкова маса, спадкове майно. У спадковому праві ці поняття використовуються як синоніми одного і того ж поняття, хоча точнішим є термін “спадщина”, як такий, що охоплює сукупність цивільних прав і обов`язків спадкодавця.
Відповідно до ст. 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.
Коли йдеться про спадщину, припускається, що активи спадщини перевищують можливі пасиви (борги). Проте, оскільки при спадкуванні має місце універсальне правонаступництво, до складу спадщини або об`єкту заповіту входять всі права та обов`язки (тобто, не тільки активи, але й пасиви), що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини. Але слід мати на увазі, що деякі цивільні права та обов`язки нерозривно пов`язані з певною особою, тому вони не можуть переходити у спадок. Отже, об`єктами заповіту є цивільні права й обов`язки спадкодавця, що можуть переходити у спадщину, тобто ті, існування яких не припиняється смертю певної фізичної особи і, передусім, право власності на речі, доходи і грошові заощадження.
У західних країнах об`єктом заповіту в першу чергу є певне майно, що належить спадкодавцеві, але до заповіту можуть бути включені і положення іншого роду, наприклад призначення піклувальника неповнолітньому (3, с. 538).
До об`єктів заповіту можуть входити також права й обов`язки спадкодавця, що випливають із зобов`язальних, авторських, винахідницьких та інших цивільних правовідносин. Так, якщо спадкодавець мав боржників, то право вимагати від них повернення боргу переходить до суб`єктів заповіту – спадкоємців. До об`єкту заповітів входить також право на одержання авторського гонорару, винагороди за винахід тощо.
Особливим є режим спадкування за законодавством майнових, авторських прав. Так, при спадкуванні за заповітом права можуть бути передані будь-якому громадянину, незалежно від його громадянства і наявності родинних зв`язків із заповідачем, а також юридичній особі, незалежно від профілю її діяльності. До спадкоємців за заповітом переходять лише майнові авторські права передбачені ч.2 ст. 440, ч. 4 ст. 442, ч.2 ст. 448 ЦК України. Перехід у спадок особистих немайнових прав авторів законодавством не передбачений.
Поряд з вищенаведеним, законодавством встановлено режим обмежень щодо об’єктів спадкування за заповітом. Не можуть бути об`єктом заповіту права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, які не входять до складу спадщини, зокрема: особисті немайнові права фізичної особи (що ж стосується права на захист репутації автора, то його заповідати не можна, але на спадкоємців законом покладений обов`язок стосовно охорони недоторканості твору, протидії його перекрученню, спотворенню та іншій зміні, що може завдати шкоди честі та репутації автора, (5, с. 395)); право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди у зв`язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров`я; права на аліменти, не пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом, які покликані забезпечити наявність засобів існування для конкретних осіб; права і обов`язки як кредитора або боржника, передбачені ст. 608 ЦК України.
Виходячи зі змісту статті 1236 ЦК України, об`єктом заповіту є майно спадкодавця, його майнові права і обов`язки, навіть і ті, яких не було в наявності на момент складання заповіту, але які можуть належати спадкодавцеві в майбутньому, на час відкриття спадщини.
Також об`єктами заповіту можуть бути і обов`язки, які встановлені окремими статтями ЦК України: відшкодування майнової шкоди (збитків), яка була завдана спадкодавцем; відшкодування моральної шкоди, завданої спадкодавцем, яке було присуджено судом зі спадкодавця за його життя; сплата неустойки (штрафу, пені), яка була присуджено судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця; відшкодування витрат на утримання, догляд, лікування та поховання спадкодавця; відшкодування витрат на охорону спадкового майна; плата виконавцю заповіту за виконання своїх повноважень. Відповідальність за борги спадкодавця розподіляється між спадкоємцями пропорційно до отриманої кожним з них частки спадщини, у межах її вартості (4, с. 42).
Отже, на підставі проведеного дослідження ми можемо констатувати той факт, що перелік об’єктів, які можуть бути об’єктом заповіту є законодавчо вичерпно не встановлений і тому з часом можуть бути встановлені інші об`єкти заповідальних відносин.

Список літератури

1. Цивільний кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
2. Васильченко В. В. Рецепція римського спадкового права в сучасному спадковому праві України./ Автореф. дисерт. на здобуття наук. ступеня канд. юр. наук. – К., 1997. – 175 с.
3. Гражданское и торговое право капиталистических государств: Учебник / Отв. ред. Е. А. Васильев. — 3-е изд., перераб. и доп. — М.: Международные отношения, 1993. – 560 с.
4. Дроников, В. К. Наследование по завещанию в советском праве / Отв. ред. Я. Л. Штутин; Министерство высшего образования УССР. Киевский государственный университет им. Т. Г. Шевченко. — Киев : Изд-во Киевского гос. ун-та им. Т. Г. Шевченко, 1957. – 136 с.
5. Цивільний кодекс України: Коментар / За заг.ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко.– Одеса: Юридична література, 2004. – 1112 с.
6. Юридична енциклопедія: В 6 т. /Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. ,Т.3 – К.: «Укр. Енцикл.», 2001. – 792 с.

СПІВВІДНОШЕННЯ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ ТА ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

СПІВВІДНОШЕННЯ ДОГОВОРУ ПОСТАВКИ ТА ДОГОВОРУ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ

Стаття підготовлена на основі цивільного та господарського законодавства України. У ній висвітлюються загальні положення договору поставки та договору купівлі-продажу. Значна увага приділяється визначенню критеріїв розмежування цих договорів.


В ринкових умовах робота будь-якого підприєм¬ства неможлива без матеріально-технічного постачання, гарантованого збуту виготовленої продукції, а також забезпечення то-варами торговельних організацій з боку підприємств. Все це здійснюється на основі договору поставки як однієї з основних, наймасовіших операцій підприємницької діяльності. Саме масове застосування у цивільних та господарських правовідносинах договору поставки породжує помилки на практиці, які інколи ведуть до серйозних фінансових втрат і, що, можливо, ще більше збитково – до втрати надбаної репутації добросовісного підприємця. Тому безумовний інтерес представляє проблема розмежування договору поставки і договору купівлі-продажу, що і обумовлює актуальність обраної теми.
На жаль, на сьогоднішній день однією з найтиповіших помилок є ототожнення договорів купівлі-продажу та договорів поставки, що, в свою чергу, призводить до невірного застосування норм матеріального права ще на етапі погодження істотних умов відповідного договору між сторонами, а на практиці обертається неабиякими проблемами під час фактичного виконання умов договору. І якщо у випадках, коли відбувається «пряма» поставка (від Постачальника Покупцеві) сторони ще в змозі додатково погодити несподівано виявлені неврегульовані моменти, то участь третьої сторони – перевізника (особливо у разі неналежного виконання умов договору поставки, незалежно від наявності вини будь-якої зі сторін договору) – практично унеможливлює перспективу досягнення сторонами консенсусу зі спору, що виник. Подібна ситуація майже у всіх випадках тягне за собою довготривалий судовий розгляд у компетентних інстанціях і негативні наслідки для сторони, яка легковажно обмежилась застосуванням до договору поставки норм, що регулюють лише відносини з купівлі-продажу. Тому, основною метою цієї статті є пошук критеріїв для розмежування договору поставки і договору купівлі-продажу.
Теоретичну основу для фундаментальних досліджень в межах обраної теми становлять праці таких видатних вчених: С.Н. Братуся, О.В. Дзери, О.С. Йоффе, О.А. Красавчикова, Л. А. Лунц, В.В. Луця, Д. І. Мейера, А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого, В.С. Щербини та багато інших.
При виконанні роботи були опрацьовані праці таких вчених як: С.Н. Братуся, О.В. Дзери, О.С. Йоффе, Г.Л. Знаменського, О.А. Красавчикова, Л.А. Лунц, В.В. Луця, та В.С. Щербини.
Одразу ж необхідно звернути увагу на те, що відносини за договором поставки на відміну від договорів купівлі-продажу регулюються досить великим масивом нормативно-правових актів. Крім Цивільного кодексу України, загальні положення про договори поставки передбачені Господарським кодексом України, Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів, підготовлених Міжнародною торговою палатою у 1953 році (Правила ІНКОТЕРМС) та багатьма іншими нормативно-правовими актами України, якими передбачені особливості поставки окремих видів продукції виробничо-технічного призначення або виробів народного споживання, а також особливий порядок здійснення поставки продукції для пріоритетних потреб держави.
Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України, якою наводиться визначення договору поставки: «за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов’язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов’язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму», а у статті 265 Господарського кодексу України, дано таке визначення договору поставки: «за договором поставки одна сторона – постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму». Отже, аналізуючи ці нормативно-правові акти України, ми бачимо, що визначення, передбачене у Цивільному кодексі України більш широко розкриває поняття договору поставки, ніж визначення цього поняття у Господарському кодексі України.
При цьому відповідно до статті 655 Цивільного кодексу України поняття договору купівлі-продажу передбачає що: «за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму». Іншого визначення договору купівлі-продажу законодавством України не передбачено.
Виходячи лише з визначень, можна стверджувати, що договір поставки, як і договір купівлі-продажу, є консенсуальним і спрямований на відплатне перенесення права власності (іншого речового права) від продавця (постачальника) на покупця, проте він відрізняється рядом особливостей, а саме: сторонами договору купівлі-продажу можуть бути будь-які особи, тоді як сторонами договору поставки можуть бути суб’єкти підприємницької діяльності, при чому метою придбання товару за договором поставки, на відміну від договору купівлі-продажу, не може бути особисте, сімейне, домашнє або інше подібне використання товару.
До сучасного періоду сформувалося багато критеріїв розмежування договору поставки і договору купівлі-продажу. Наприклад, Йоффе О. С. зазначав: «Договор поставки и договор купли-продажи сходны в том смысле, что оба они юридически опосредствуют возмездно-денежную реализацию имущества, которая по своей экономической сущности есть не что иное, как купля-продажа. Но вместе с тем они существенно отличаются друг от друга» (4, с. 232), а саме: «Период действия купли-продажи, с одной стороны, и поставки — с другой. Договор купли-продажи рассчитан чаще всего на единократное исполнение, тогда как поставка, по общему правилу, есть длительно действующий договор, исполняемый периодически в определенные промежутки времени» (4, с. 233) і «основанием возникновения обязательства по купле-продаже служит соглашение сторон. Обязательства по поставке не всегда возникают только из соглашения и в подавляющем большинстве имеют своим основанием также акт планирования, обязывающий и управомочивающий будущих контрагентов заключить договор» (4, с. 233), крім цього Йоффе О. С. виділяв різний суб’єктний склад та предмет даних договорів.
Красавчиков О. А. також акцентував увагу на різному суб’єктному складі, предметі, крім того він наголошував що: «Поставка оформляется в большинстве случаев плановыми договорами с определенным субъектным составом и характерной структурой договорных связей» (6, с. 39) .
Г. С. Амерханов вважав, що «договор поставки опосредствует нетоварные отношения, поскольку они не связаны с переходом права собственности от одного субъекта к другому в отличие от купли-продажи, опосредствующей переход права собственности и имеющей, следовательно, дело с товарными отношениями» (4, с. 234).
Зважаючи на вище наведене, можна зробити висновок, що окремі положення науковців мають спірний характер, але саме вони є фундаментом теперішніх поглядів на проблематику питання співвідношення договору поставки та договору купівлі-продажу.
Не можна не погодитися з думкою Йоффе О.С. про те, що зобов’язання у договорі поставки не завжди виникають тільки з домовленості сторін, а в багатьох випадках мають своєю основою державний контракт, який є обов’язковим для виконання певним колом суб’єктів, як це передбачено у Законі України «Про поставку продукції для державних потреб».
Цілком слушною є думка, що договір купівлі-продажу розрахований найчастіше на одноразове виконання, тоді як поставка, за загальним правилом, це тривалий договір, що виконується періодично в певні проміжки часу – місяць, рік, у зв`язку з чим із договору часто виникають довгострокові, тривалі господарські зв’язки. Ця ознака відмінності зберігається далеко не в усіх випадках, бо купівля-продаж також може бути здійснена на більш-менш тривалий час, а поставка інколи здійснюється як разова операція, що передбачає одноразове виконання. Але, якщо дослідити співвідношення застосування у господарській практиці договорів купівлі-продажу та договорів поставки, результат виявиться саме таким.
Звернемо увагу на предмет договорів, які можна розглянути у двох аспектах:
— на момент укладення договору поставки постачальник, як правило, ще не має у своєму розпорядженні товарів, а при купівлі-продажу має;
— предметом договору купівлі-продажу можуть бути речі, як індивідуально-визначені, так і визначені родовими ознаками, а також об’єкти матеріального і нематеріального світу (наприклад, корпоративні права), а у поставці зазвичай речі визначені родовими (набагато рідше — індивідуальними ознаками) і при цьому можуть бути тільки об’єктами матеріального світу.
Всі вище наведені науковцями критерії розмежування договору поставки і договору купівлі-продажу засновані на основі «типових», але не обов’язково властивих даним договорам, особливостей. Тому вони можуть бути використані лише як допоміжні. При цьому є два критерії, що виокремлювалися кожним з науковців та утвердилися у сучасних положеннях договору поставки і які дають нам можливість здійснювати розмежування договору поставки і договору купівлі-продажу, а саме: правовий статус постачальника та мета придбання товару.
Сторонами (суб’єктами) договору поставки є постачальник і покупець, які займаються підприємницькою діяльністю. На стороні постачальника, на відміну від договору купівлі-продажу завжди виступає суб’єкт підприємницької діяльності (підприємець), яким можуть бути: 1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність; 2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність, та зареєстровані відповідно до закону як підприємці, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності (7, с. 409). Покупцем в договорі поставки можуть бути будь-які особи (за винятком громадян, які купують товар для побутових потреб), але найчастіше це підприємці, оскільки товар придбавається для використання у господарській діяльності.
Нормативні акти, що регулюють відносини купівлі-продажу, не містять жодних обмежень щодо суб’єктного складу сторін.
Постачальник продає вироблені ним товари або товари, закуплені для продажу. Крім того, постачальником може виступати особа, що не володіє правом власності (або іншим речовим правом) на товари, а має товар, закріплений за нею на праві господарського відання або праві оперативного управління, наприклад, комісіонер (у консигнаційній торгівлі). Таким чином, вироблені або закуплені постачальником товари не є вичерпним предметом договору.
Держава також може виступати покупцем за договором поставки (наприклад, набуваючи товарів в державний резерв), що найчастіше оформляється державним контрактом на поставку товарів для державних потреб. Враховуючи, що зазвичай держава придбаває продукцію для її подальшого використання, нам невідомі випадки, коли б держава була стороною договору купівлі-продажу, хоча теоретично такі випадки виключати не можна.
Щодо мети придбання товару, то договором поставки визнається договір, за яким товар має придбатися для використання в підприємницькій діяльності або для іншої діяльності, не пов’язаної з особистим, домашнім, сімейним його використанням. Зокрема, це продукція, призначена для виробничого споживання (сировина, матеріали, облад¬нання тощо), або товари, призначені для продажу на ринку чи для промислової переробки (наприклад, цукор для кондитерської фабрики) (5, с. 325). Тут можна згадати думку С. Н. Братуся, який вважав, що «покупатель, получивший вещь в собственность на основе сделки купли-продажи, может распорядиться вещью по своему усмотрению» (3, с. 6), а продукція, «полученная заказчиком — стороной в договоре поставки, должна быть использована только в соответствии с плановым ее назначением» (3, с. 6). Так, це визначення не повною мірою віддзеркалює сучасне трактування Цивільним кодексом України мети придбання товару за договором поставки, але вже тоді науковці вбачали суттєву особливість цієї мети, яка була пов’язана з плановими актами держави — головним «підприємцем» того часу.
У практиці під цілями, не пов’язаними з особистим використанням, розуміється також придбання покупцем товарів для забезпечення його діяльності як організації або громадянина-підприємця (оргтехніки, офісних меблів, транспортних засобів, матеріалів для ремонтних робіт і т.п.). Ціль покупки може випливати з характеру товару, суті договору, передбачатися в самому договорі. Товар отримується для використання в підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов’язаних з особистим, родинним, домашнім і іншим побутовим використанням. Отже, товар за договором поставки призначений для подальшого продуктивного вжитку, тобто такого його використання, в ході якого товар або безпосередньо зберігає свою вартість (у результаті перепродажу), або переносить її на інші товари (в процесі виробництва).
Однак, слід зазначити, що обмеження мети придбання товару за договором поставки може мати своїм наслідком таке негативне явище, як обмеження правових механізмів захисту покупця. Так укладення договору поставки, на нашу думку, унеможливлює поширення на покупця норм Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки покупець за договором поставки не є споживачем у розумінні зазначеного закону, оскільки метою придбання товару є використання його у господарській діяльності.
У вітчизняній цивілістиці міститься положення про передачу товарів у встановлений строк (строки), тому це дозволяє назвати ряд особливостей договору поставки. По-перше, момент укладення договору поставки і його виконання, як правило, не збігаються; по-друге, за договором поставки можливий оптовий продаж товарів одноразово (у встановлений строк) або окремими партіями протягом тривалого періоду (в обумовлені строки); по-третє, можливі передача й однієї речі, у т.ч. індивідуально-визначеної (машина, прилад індивідуального виконання та ін.), в обумовлений строк; по-четверте, виготовлювачем товару договір укладається, як правило, на майбутні, ще не виготовлені речі (8, с. 611).
Зважаючи на практичну сторону цих договорів (зокрема – на суб’єктний склад) можна вказати, на те, що договір поставки більш багатогранний за своїми наслідками (наприклад, сплата податку), крім того можна зазначити, що за загальним правилом перехід прав та обов’язків за договором купівлі-продажу здійснюється в момент оплати, а за умовами поставки перехід прав та обов’язків здійснюється не в момент оплати, а в момент виконання умов, передбачених Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів.
Для розмежування договору поставки і договору роздрібної купівлі-продажу насамперед використовується мета купівлі, а потім правовий статус продавця. Судова практика, не визнаючи особистої мети купівлі підприємцями товарів для забезпечення їхньої діяльності, вважає, що при придбанні підприємцями таких товарів у роздрібної торгової організації відносини сторін повинні регулюватися нормами роздрібної купівлі-продажу, а не поставки.
Якщо говорити про істотні умови договору поставки, про порядок оплати, ціни, тари, упакування, кількість, асортимент, якість та комплектність, то ці норми включені в загальні положення про купівлю-продаж і застосовуються до поставки, як її виду. Отже, за цими ознаками неможливо розмежувати договір поставки і договір купівлі-продажу.
За результатами опрацьованої джерельної бази, ми дійшли до наступних висновків: мета придбання товару та правовий статус постачальника є основними ознаками, які дають можливість кваліфікувати вид договору незалежно від того, яке найменування привласнили йому сторони, що в подальшому дозволить уникнути негативних правових наслідків. Поряд з основними ознаками неабияке значення мають додаткові теоретичні та практичні ознаки, що впливають на визначення умов договору поставки і строку його дії.
Для того, щоб у майбутньому на практиці уникнути проблеми розмежування понять договору поставки і договору купівлі-продажу, необхідно вдосконалити законодавчу базу України, внести відповідні уточнення та більш детально розкрити зміст договору купівлі-продажу.

Список літератури

1. Господарський кодекс України вiд 16.01.2003 № 436-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, N 18, N 19-20, N 21-22, ст. 144
2. Цивільний Кодекс України вiд 16.01.2003 № 435-IV // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
3. Братусь С. Н., Лунц Л. А., Вопросы хозяйственного договора, — М.: Госюриздат, 1954. — 88 с.
4. Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: «Юрид. лит.», 1975. — 880 с.
5. Зобов’язальне право: теорія і практика. Навч. 3-78 посібн. для студентів юрид. вузів і фак. ун-тів / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова, В.В. Луць та інші; За ред. О.В. Дзери. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 912 с.

6. Красавчиков О.А. Советское гражданское право. В 2-х томах. Том 2. — М.:»Высшая школа». — 1968. — 520 с.
7. Науково-практичний коментар Господарського кодексу України / Кол. авт.: Г. Л. Знаменський, В. В. Хахулін, В. С. Щербина та ін.; За заг. ред. В. К. Мамутова. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 688 с.
8. Цивільний Кодекс України: Коментар / За заг. ред Є. О.Харитонова. — Одеса: Юридична література, 2004. — 1112 с.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ АТЕСТАЦІЇ ПРАЦІВНИКІВ

Стаття підготовлена на основі аналізу трудового законодавства України та доктринальних теорій. У ній висвітлюються поняття атестації працівників, принципи правового регулювання, критерії відмежування атестації працівників від схожих правових явищ, а також наводиться перелік нормативно-правових актів, які врегульовують відносини з питань атестації працівників.


Атестація працівників та оцінка кадрів відіграють не малу роль у діяльності кожної установи, організації, тому що саме за допомогою цих форм роботи з працівниками можна забезпечити одну із необхідних умов їх діяльності – запобігання помилок у підборі і раціональному використанні кадрів, а як підсумок – підвищення ефективності і якості колективної праці.
Відповідно до ч. 2 с. 40 КЗпП трудовий договір може бути розірваний у зв’язку з «…виявленням невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі…», таке рішення може бути тільки результатом проведеної атестації. Але, на жаль, ч. 2 с. 40 КЗпП дуже часто використовують при звільненні осіб без проведення атестації. На нашу думку, це зумовлено відсутністю у кодифікованому нормативно-правовому акті визначення та порядку проведення атестації працівників, що і призводить до неправильного застосування норми законодавства. Тому безумовний інтерес представляє проблема правового регулювання атестації працівників, що й обумовлює актуальність обраної теми.
Теоретичну основу дослідження обраної теми становлять праці таких видатних вчених, як: В. М. Анісімова, Н. Б. Болотіної, В. А. Глозмана, А. П. Жирова, В. І. Курилова, Л. І. Лазор, Х. Т. Мелешка, В.Соляника, Ю. М. Полєтаєва, О. М. Шибанової та багатьох інших. Але незважаючи на це, проблема правового регулювання атестації працівників залишається недостатньо дослідженою в науці трудового права і набуває безумовної актуальності у зв’язку з кодифікацією трудового законодавства України.
Через відсутність легального визначення атестації працівників, кожен учений по-своєму трактує це поняття. Так, А. П. Жиров визначає атестацію як установлену державою форму періодичної перевірки спеціальної трудової правоздатності певної категорії працівників і якості виконання ними своєї трудової функції з метою встановлення відповідності атестованих займаній посаді, підвищення їх професійно-ділового і морально-політичного рівня, а також сприяння адміністрації в покращенні підбору і розстановки кадрів [6, с. 17]. Таке саме розуміння атестації міститься і в праці Л. І. Лазор. Вона лише доповнює характеристику атестації участю у ній громадських організацій.
Х. Т. Мелешко визначає атестацію як юридичний обов’язок певних категорій робітників і службовців проходити регулярну перевірку рівня своєї кваліфікації і відповідності виконуваній роботі, що організовується адміністрацією підприємства за активної участі трудового колективу, його органів з метою оптимізації використання кадрів, їх стимулювання до нових трудових успіхів і встановлення можливостей збереження, зміни або припинення трудових правовідносин [5, с. 14].
У довідковій юридичній літературі, наприклад, в Юридичній енциклопедії, у Словнику з трудового права, визначено, що атестація (від лат. attestatio – свідчення, підтвердження) – перевірка та оцінка ділової кваліфікації працівників на предмет їх відповідності займаній посаді або здійснюваній роботі.
Виходячи з вище наведених доктринальних визначень атестації, пропонуємо таке визначення: атестація працівників – періодична перевірка та оцінка ділових, особистих та моральних якостей працівників окремої категорії з метою встановлення їх відповідності займаній посаді або здійснюваній роботі.
Можна виділити такі загальні ознаки атестації працівників:
— атестація завжди випливає з трудових правовідносин;
— суб`єктами атестації є працівники певної категорії, визначені в нормативних актах про атестацію;
— періодичність її проведення;
— атестація здійснюється за спеціальною організаційно-правовою формою;
— результати атестації завжди мають певні правові наслідки для працівника, що атестується;
— вона є одним із засобів підбору і розстановки кадрів керівників і спеціалістів.
Як вже було зазначено, атестація працівників означає перевірку їх професійної підготовки на предмет відповідності працівника займаній посаді.
На сьогодні таке призначення атестації встановлено значною кількістю підзаконних нормативно-правових актів. До них можна віднести: Положення про порядок проведення атестації керівних, інженерно-технічних працівників та інших спеціалістів підприємств і організацій промисловості, будівництва, сільського господарства, транспорту і зв’язку, затверджене постановою Державного комітету Ради Міністрів СРСР з науки і техніки, Державного комітету Ради Міністрів СРСР з питань праці і заробітної плати від 5 жовтня 1973 р. № 470/267; Постанова державного комітету СРСР з праці і соціальних питань, секретаріату всесоюзної центральної ради професійних спілок «Про затвердження Типового положення про організацію підбору і атестації бригадирів у виробничих об’єднаннях і на підприємствах» від 12 серпня 1985 р. № 270/17-2; Наказ державної служби автомобільних доріг України «Про атестацію працівників відділу якості, технічного контролю та нових технологій і випробувальних лабораторій служб автомобільних доріг» від 24 квітня 2009 р. № 173 ; Наказ Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України «Про затвердження Порядку проведення атестації державних інспекторів з метрологічного нагляду (ПМУ 22-2002)» від 13 лютого 2002 р. № 91; Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку проведення атестації посадових осіб митної служби» від 25 грудня 2002 р. № 1984; Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок проведення атестації працівників керівного складу державних підприємств» від 27 серпня 1999 р. № 1571; Положення про проведення атестації державних службовців, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922, а також багато інших.
Треба звернути увагу на існування нормативно-правових актів СРСР, які закріплюють порядок проведення атестації. Напевно кожен із нас розуміє, що порівняно з періодом СРСР, підвищилися вимоги до знань і здібностей працівників і те, що раніше було допустимим, зараз може призводити до гальмування професійного зростання певних категорій осіб, які підлягають атестації. Це є однією із проблем правового регулювання атестації працівників у сучасних умовах.
У кожному з вище перехованих нормативно-правових актах передбачений порядок проведення атестації, її мета, завдання, працівники, які підлягають та не підлягають атестації, а також порядок оскарження рішень, прийнятих за результатами атестації. Цілком поділяємо точку зору багатьох правознавців про те, що велика кількість нормативно-правових актів породжує проблеми на практиці, тому вважаємо, що потрібно узагальнити порядок проведення атестації всіх категорій працівників, тобто закріпити в Трудовому кодексі України основні положення щодо порядку проведення атестації.
Дуже часто на практиці плутають атестацію працівників з іншими правовими явищами, у зв’язку з чим виникають проблеми у правозастосовній діяльності, тому вважаємо за необхідне приділити увагу відмежуванню атестації від схожих правових явищ. Наприклад, періодичну атестацію необхідно відрізняти від атестації на присвоєння певної кваліфікаційної категорії окремим спеціалістам (лікарям та іншим спеціалістам з вищою освітою у системі охорони здоров`я України), від проведення кваліфікаційних іспитів на атестат професійного спеціаліста у певній галузі знань, оскільки рішення за результатами кожного з цих правових явищ різні. Також періодичну атестацію необхідно відрізняти від випробування при прийнятті на роботу, від перевірки працівника адміністрацією після завершення навчання та підвищення кваліфікації, від атестації службовців, які перебувають на бюджетному фінансуванні, з метою встановлення відповідності працівника займаній посаді та його тарифікації, тобто визначення розряду оплати праці, від державної атестації випускників вищих навчальних закладів. Якщо ґрунтовно дослідити порядок проведення кожного з вище наведених правових явищ, то можна встановити критерії відмежування атестації від цих правових явищ, до яких необхідно віднести:
— юридичну природу та цільове призначення (в атестації перевірка є результатом реалізації службової компетенції адміністрації та юридичним обов’язком працівника, які випливають з трудового договору, а в процесі навчання та підвищення кваліфікації перевірка передбачена відповідними договорами [5, с. 26]);
— суб’єктний склад відносин (в атестації беруть участь особи, які перебувають у трудових, адміністративних відносинах, а в порівнюваних явищах – особи, які перебувають у відносинах, пов’язаних з навчанням, підвищенням кваліфікації);
— процедуру проведення досліджуваних явищ;
— юридичні наслідки (правові наслідки періодичної атестації полягають у тому, що атестаційна комісія може стосовно атестованого прийняти рішення про відповідність або невідповідність займаній посаді. Щодо правових наслідків інших, схожих з періодичної атестацією правових явищ, то вони регулюються різними правовими актами і неоднакові стосовно атестованих різних категорій і спеціальностей. Наприклад, атестаційна комісія розглядає матеріали іспитів, документи претендентів і в установлений строк приймає рішення про затвердження або не затвердження їх результатів та про видачу кваліфікаційного атестата, сертифіката претенденту, який успішно витримав кваліфікаційний іспит або спеціальне тестування);
— порядок розгляду спірних питань, які виникають за результатами проведення періодичної атестації та інших, схожих з нею правових явищ.
Спільним для всіх цих правових явищ є те, що це – перевірка, яка проводиться спеціальними комісіями, що створюються у встановленому законом порядку (атестаційна, кваліфікаційна, екзаменаційна та інші).
У науці трудового права принципи правового регулювання атестації працівників досліджувалися багатьма вченими – фахівцями в галузі трудового права. Значний внесок у розробку проблеми принципів правового регулювання атестації працівників здійснили О. П. Жиров, Л. І. Лазор, В. А. Глозман, Н. С. Уржинська, В. І. Курилов, Х. Т. Мелешко та інші вчені. Але в умовах сьогодення ця проблема не втратила своєї актуальності. Принципи правового регулювання атестації надають можливість якнайглибше усвідомити вплив цих норм на суспільні відносини і основні напрямки їх розвитку в умовах функціонування ринкових механізмів і ринку праці.
Виходячи з мети і завдань атестації, а також з урахуванням прийнятого в останні роки законодавства, його узагальнення, аналізу, на нашу думку, основними принципами організації і правового регулювання атестації працівників на сьогодні є:
— додержання колективних і особистих інтересів;
— відповідна організаційно-правова форма проведення атестації;
— періодичність і обов`язковість атестації для працівників;
— об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей працівника, який підлягає атестації;
— визначеність вимог, що ставляться під час атестації;
— диференціація вимог, що висуваються до працівників;
— гласність.
Принцип додержання колективних і особистих інтересів полягає в тому, що якісне та ефективне використання творчого потенціалу працівника є першочерговим завданням роботодавця, який повинен об’єктивно та справедливо оцінити особистий внесок кожного члена трудового колективу [6, с. 35].
Принцип періодичності і обов`язковості атестації закріплений у низці правових актів. Так, пункт 1 Положення про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2000 р. № 1922, передбачає, що в державних органах їх атестація проводиться один раз на три роки.
Принцип відповідної організаційно-правової форми проведення атестації працівників означає, що атестація проводиться атестаційною комісією, яка призначається наказом керівника підприємства, установи, організації зі складу керівних працівників, висококваліфікованих спеціалістів [4, с. 99]. Наприклад, відповідно до п. 3.1. Наказу Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України «Про затвердження Порядку проведення атестації державних інспекторів з метрологічного нагляду (ПМУ 22-2002)» від 13 лютого 2002 р. № 91: «Організацію та проведення атестації службових осіб покладено на Держстандарт України та його відповідні територіальні органи. Для цього наказом Держстандарту України або територіального органу утворюється комісія з атестації у складі голови, секретаря та членів комісії».
Об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей працівника, який підлягає атестації, означає те, що рівень професійних і особистих якостей працівника має оцінюватись на підставі поданих на працівника об`єктивних показників та характеристики (відгуку), а також достовірність результатів проведеної атестації.
З принципом об`єктивності оцінки професійних та інших якостей кадрів пов`язаний принцип визначеності вимог. Він означає, що працівнику заздалегідь має бути відомо, на які питання він повинен конкретно і повно відповісти атестаційній комісії під час атестації.
Дуже часто принцип визначеності вимог за змістом плутають з принципом диференціації вимог. Сутність цього принципу полягає в тому, що правові приписи щодо атестації вимагають з`ясувати відповідність якостей працівника займаній ним конкретній посаді. Тобто, в ході атестації атестаційна комісія має ставити тільки ті питання, які відносяться до його професійної (виробничої) діяльності.
Принцип гласності означає, що про майбутню атестацію, роботу атестаційної комісії, її висновки має бути поінформований кожен працівник, який підлягає атестації.
Не менш важливим є принцип швидкого (не пізніше двомісячного строку з дня атестації працівника, як це передбачено у Положенні про проведення атестації державних службовців, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2000 р. № 1922) і ефективного виконання рекомендацій атестаційної комісії.
Деякі вчені до принципів правового регулювання атестації працівників відносять також відкритість, колегіальність, системність і цілісность експертних оцінок.
За результатами опрацьованої джерельної бази, можна зробити такі висновки: атестація працівників – це юридичний обов’язок працівника проходити перевірку та оцінку своїх ділових, особистих та моральних якостей з метою встановлення його відповідності займаній посаді або здійснюваній роботі. Основними принципами правового регулювання атестації працівників є: додержання колективних і особистих інтересів; відповідна організаційно-правова форма проведення атестації; періодичність і обов`язковість атестації для працівників; об`єктивність оцінки професійних і особистих якостей працівника, який підлягає атестації; визначеність вимог, що ставляться під час атестації; диференціація вимог, що висуваються до працівників; гласність; відкритість; оперативність та колегіальність.
Для того, щоб у майбутньому на практиці уникнути проблеми змішування атестації працівників зі схожими правовими явищами, а також неправильності застосування норм трудового права, необхідно вдосконалити законодавчу базу України, а саме закріпити в Трудовому кодексі поняття атестації та встановити загальний порядок її проведення.

Автор О.В.Шульга
Список літератури:

 


1. Кодекс законів про працю України: чинне законодавство зі змінами та допов. Станом на 25 серп. 2008 р.: (відповідає офіц. текстові). — К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2008. — 104 с. — (Кодекси України).
2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про проведення атестації державних службовців» від 28 грудня 2000 р. № 1922 // ЗП Уряду України. — 1996. — № 16. — Ст. 448.
3. Наказ Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України «Про затвердження Порядку проведення атестації державних інспекторів з метрологічного нагляду (ПМУ 22-2002)» від 13 лютого 2002 року № 91 // Internet. — http://www.rada.gov.ua
4. Курилов В. И. Аттестация и личность работника в советском трудовом праве. — Владивосток: Издательство Дальневосточного университета, 1983. — 200 с.
5. Мелешко Х. Т. Правовые проблемы аттестации рабочих и служащих. — Минск, 1990. — 104 с.
6. Полетаев Ю. Н. Аттестация работников: правовове регулирование, организационные вопросы. — М.: «Проспект», 2001. — 112 с.
7. Словарь по трудовому праву / Отв. ред. Ю. П. Орловский. — М.: БЕК, 1998. — 600 с.
8. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ю. С. Шемшученко відп. ред. . — К.: «Укр.енцикл.», 1998. — Т.1: А-Г. — 672 с.

Правовые услуги

Отдельным аспектом нашей деятельности является осуществление комплекса действий, связанных с правовым сопровождением Вашего бизнеса.

В данном направлении мы предоставляем услуги по юридическому сопровождению договорных отношений, что подразумевает подготовку различных видов договоров, в частности поставки, купли-продажи, договоров о предоставлении услуг, лицензионных договоров и других, а также консультирование относительно множества вопросов, возникающих на каждом этапе развития договорных правоотношений, ведение переговоров с контрагентами клиента, связанных с заключением, изменением, выполнением либо расторжением договоров, юридическая экспертиза проектов договоров. Составленный юридически грамотно договор, даст возможность избежать недоразумений между сторонами и защитит Вас от наступления негативных последствий.

Если же Вы до этого времени не знали про нас и у Вас, к сожалению, возникли негативные последствия по договору или существуют иные проблемы Вашего бизнеса, мы поможем Вам составить заявление, жалобу, претензию, иск или просто официальное письмо в орган государственный власти.

Наши специалисты будут рады проконсультировать Вас по широкому спектру вопросов трудового законодательства, среди которых предоставление консультаций в отношении форм и видов трудовых соглашений, порядка заключения и расторжения трудовых соглашений; составление проектов приказов, документов, регламентирующих порядок поощрений и привлечения к ответственности работников.

Регистрация предприятия

Регистрация предприятия – трудоемкая, но необходимая процедура для начала ведения бизнеса, которая сопряжена с рядом неудобств, таких как общение с хамовитыми чиновниками, государственные и законодательные коллизии, не возможностью попасть с первого раза в нужны кабинет, а также несоответствием написанного на бумаге с действительным состоянием дел в системе государственного управления.

Для того, что бы сэкономить время и избежать бумажной волокиты, обратитесь к нам для грамотного оформления Вашего бизнеса.

Мы поможем Вам в выборе организационно – правовой формы и составим учредительные документы, защищающие Вас во взаимоотношениях с бизнес партнерами, зарегистрируем предприятие в кратчайшие сроки.

Также, если Ваше предприятие уже зарегистрирована, Вы можете обратиться к нам за услугами:

— получение выписки с Государственного реестра;

— внесение изменений в уставные документы.

Регистрация штрих-кодов

Регистрация штрих-кодов

Штриховой код — это последовательность черных и белых полос, отображающая некоторую информацию. Информация, содержащаяся в штрих-коде, напечатается в читаемом виде под кодом в виде цифр (расшифровка). В Украине маркирование штрих-кодами товаров субъектами предпринимательской деятельности осуществляется на основании Постановления КМУ №574 (1996 г.). Согласно Постановлению КМУ №574, товары маркируются штрих-кодами EAN. В Украине ее функции осуществляет Ассоциация Товарной Нумерации «ДжиЭс1 Украина» (до 20.12.2006 г. – «ЕАН-Украина»), созданная в сентябре 1994 г.

Штрих-код — это самая известная технология идентификации. В настоящее время штриховые коды EAN/UPC лежат в основе всемирной системы, функционирование которой обеспечивается двумя крупнейшими специализированными международными организациями.
Для получения возможности регистрации штрих-кодов Вашей продукции, прежде всего Вам необходимо стать членом Ассоциации Товарной Нумерации «ДжиЭс1 Украина» (GS1 Украина), которая является единственным официальным представителем в Украине международной организации GS1. Важно отметить, что штрих-код, присвоенный Вашему товару Ассоциацией GS1 Украина, будет действителен в любой стране мира (за исключением номеров ограниченной циркуляции).

Для регистрации штрих-кодов

Мы подготовим для Вас следующие документы:
1. Регистрационную карту участника Ассоциации GS1 Украина.
2. Договор об ассоциированном членстве в GS1 Украина.
3. Дополнение к Договору об ассоциированном членстве в GS1 Украина, в котором предусмотрены необходимые для оплаты членские взносы.
4. Заявка на присвоение номера GS1 (на каждую товарную позицию оформляется отдельная заявка).

!!! Обращаем Ваше внимание на то, что для подготовки вище указаных документов нам потребуется от Вас информация, которая должна быть правильная и корректная, потому что от нее зависит не только сама процедура регистрации штрих-кодов, но и вся Ваша последующая деятельность, связанная с использованием штрих-кодов при реализации товаров:

1. Наименование товарной позиции (название, артикул, торговая марка).
2. Нормативно-технический документ товарной позиции (ДСТУ, ТУ, ГОСТ)
3. Упаковка товара (при наличии): материал, вид, размер и т. п.
4. Описание товара (внешний вид).
5. Анкетные данные заявителя (кто будет участником GS1 Украина, соответственно, на кого будут регистрироваться штрих-коды и т.п.).

Сроки регистрации штрих-кодов составляют в среднем около семи рабочих дней.

После окончания процедуры регистрации штрих-кодов Вы получите:

1. Ваш экземпляр Договора и Дополнения к Договору об ассоциированном членстве в GS1 Украина, подписанные Президентом GS1 Украина.
2. Свидетельство о присвоении Префикса GS1 предприятия во всемирной системе GS1.
3. Свидетельство о присвоении Глобального номера размещения во всемирной системе GS1.
4. Свидетельство о присвоении товарной позиции идентификационного номера во всемирной системе GS1 (Глобальный номер товарной позиции структуры GTIN-13).

Стоимость регистрации штрих-кодов включает в себя:
1. Вступительний членский взнос. Данный взнос оплачивается разово при вступлении в ассоциированное членство в Ассоциации GS1 Украина.
2. Годовой разовый членский взнос. Данный взнос оплачивается ежегодно для поддержания членства в Ассоциации GS1 Украина.
3. Годовой периодичный членский взнос, который оплачивается за присвоение номера товарной позиции (за каждую товарную позицию — отдельно).
4. Годовой периодичный членский взнос, который оплачивается при перерегистрации номера товарной позиции (в случае необходимости).
5. Наши услуги за подготовку всех необходимых документов, ведение процедуры регистрации, консультационные услуги и т.п.

Согласно критериям, установленным Ассоциацией ДжиЭс1 Украина, вище указаные взносы меняються в зависимости от размера предприятий, которые могут быть отнесены к категории малых предприятий или больших предприятий. Малыми (независимо от формы собственности) считаются предприятия, у которых объем валового дохода от реализации продукции (работ, услуг) за отчетный (финансовый) год не превышает пятиста тысяч евро. Все остальные предприятия считаются большими.

Стоимость членских взносов для больших предприятий:
1. Вступительный членский взнос – 300 $
2. Годовой разовый взнос — 200 $
3. Годовой периодичный взнос при присвоении номеров GS1:
— 20 $ за каждый код (при присвоении от 1-го до 10-ти кодов);
— 15 $ за каждый код (при присвоении от 11-ти до 25-ти кодов);
— 10 $ за каждый код (при присвоении от 26-ти до 100-та кодов);
— 5 $ за каждый код (при присвоении от 101-го кода и больше).

Стоимость членских взносов для малых предприятий:
1. Вступительный членский взнос – 150 $
2. Годовой разовый взнос — 100 $
3. Годовой периодичный взнос при присвоении номеров GS1:
— 10 $ за каждый код (при присвоении от 1-го до 100-та кодов);
— 5 $ за каждый код (при присвоении от 101-го кода и больше).

Стоимость членских взносов для физических лиц-предпринимателей:
1. Вступительный членский взнос – 50 $
2. Годовой разовый взнос — 50 $
3. Годовой периодичный взнос при присвоении номеров GS1:
— 7 $ за каждый код (при присвоении от 1-го до 100-та кодов);
— 5 $ за каждый код (при присвоении от 101-го кода и больше).
Стоимость услуг Агентства за подготовку всего комплекса работ и регистрации штрих-кодов
составляет 100$.

Например, рассчитаем размер оплат для получению штрих-код Большим предприятием, которое хочет получить 10 штрих-кодов.
300 (Вступительный взнос) + 200 (Годовой разовый взнос) + 20х10 (Регистрация 10 штрих-кодов) + 100 (Наши услуги) = 800 дол. США
«Если у Вас есть вопросы или замечания по статье «Регистрация штрих-кодов» пишите нам контакты »

Статьи

http://pravoznavets.kiev.ua/category/stati/

Полезное

  • Лицензия на алкоголь